Напевно, кожен хто хоч раз пересікався з ідеями анархізму задавав питання сам, або чув від інших думку, що анархізм це утопія, казочка яка гарна на словах, але яку неможливо втілити в життя. Аргументи, зазвичай, однотипні, що це суперечить природі людини, що держави існували завжди, що це утопія і взагалі ніколи ніде вона не була реалізована. Але анархізм це одна із найстарійших політичних ідеологій, яку розробляли, покращували та обдумували багато великих людей. Існували та існують тисячі прикладів реалізації концепцій анархізму в світі. Ми цією статтею розпочинаємо ряд публікацій в яких розберемо реалізацію всіх принципів анархізму на реальних прикладах. Сьогодні ми почнемо із економіки.
Анархісти в економічному плані є прибічниками низової планованої економіки. Що означає, що всі засоби виробництва повинні бути в однаковій мірі власністю всього суспільства. Поняття економіки базується на двох ключових факторах – пропозиції та попиту. В теперішньому становищі пропозиція ґрунтується не на реальних потребах кожного окремого індивіда, а на потребах тих хто має гроші, щоб придбати річ. Наприклад, будівельнику набагато вигідніше будувати розкішні будинки для багатіїв, ніж житло для бідних. Оскільки людина з великими коштами може дозволити придбати собі більше, ніж одну дачу на 200Га. В той час як бідняк не може дозволити собі й однокімнатної квартири в хрущовці. Проте, насправді саме бідні люди гостро потребують житло, але оскільки не спроможні його придбати повинні тіснитися великими сім’ями в однокімнатних квартирах, або й зовсім на вулицях. Коли якийсь чиновник має десятки дач в різних країнах у яких він, навіть не проживає.
Планована економіка легко вирішує цю проблему, оскільки пропозиція формуються на реальних потребах кожного. Люди самі за допомогою інструментів прямої демократії (які ми більш детально розберемо в одній із майбутніх публікацій із даного циклу) будуть вирішувати, що і в яких кількостях потрібно виробляти.
Що стосується забезпечення пропозиції, то зараз можна спостерігати як багато людей зайняті у сферах професій-паразитів, які самі по собі нічого не виробляють, а заробляють виключно на бюрократичних інститутах (юристи, адвокати, судді..), перекупці товарів, в сферах які попросту обслуговують капіталістичну систему (різного роду продавці, охоронці, митники, підприємці…), або обслуговують державу (чиновники, поліцейські, військові..), існує масове безробіття, оскільки роботодавцю вигідно взяти одного робітника на 12 годин робочого дня, ніж двох робітників по 6 годин. А скільки роботи йде на рекламу, одноразові пакунки, дешеві іграшки, товари які створюються лише для того, щоб незабаром зламатися і забезпечити покупку наступної версії. Ці професії абсолютно безкорисні в плані виробництва. Планова економіка в свою чергу має потребу лише виробничих професіях. Що дасть змогу зменшити робочий день і тиждень в багато разів, оскільки кількість годин на вироблення товарів\послуг залишиться та сама, але люди які зараз займаються професіями паразитами чи безробітні будуть залучені до виробництва.
Планована економіка це потужна річ, яка дозволяє задовільняти потреби кожного, і зменшити в десятки разів кількість часу затраченого на виконання роботи.
Але тут у жодному разі не потрібно проводити паралелі з державною плановою економікою, яка була реалізована в тому ж СРСР. При державній плановій економіці, вся власність находиться у руках держави, а не народу. І управління нею здійснюють чиновники. Вони нічим не мотивовані покращити життя народу. Саме тому вони можуть провести “економічний експеримент” в якому відберуть все зерно в селян і продадуть за кордон, що мало місце в реальній історії і спричинило голодомор в Україні. Для чиновника це є чистим прибутком яке позитивно позначилося на економіці країни. Але якби власність на ресурси була в народу, то дуже малоймовірно, що він почав би морити сам себе голодом для підйому економіки.
А тепер перейдемо до прикладів її реалізації в реальному житті. Під час громадянської війни в Іспанії робітники на захоплених фабриках повністю координували всю економіку військового часу. Анархістські організації (а саме, профспілка CNT) виступали основою нового суспільства. Особливо варто відзначити промисловий центр Барселону, де CNT стала тією структурою, яка організовувала економіку. Кожна фабрика самостійно організовувала роботу з виборчими технічними та адміністративними посадами. Однотипні фабрики в кожному регіоні організовувалися в Регіональну Федерацію конкретної галузі. Регіональні федерації регіону об’єднувалися в Регіональні Економічні Ради. Нарешті, регіональні Федерації і Ради об’єднувалися в паралельно діючі Національні Промислові Федерації і Національні Економічні Федерації. Барселонський конгрес колективів Каталонії вирішував величезний сектор задач, наприклад запропонувала план будівництва алюмінієвої фабрики, необхідної для військових цілей. Вони знайшли необхідні матеріали, організували сумісну роботу хіміків, інженерів і технологів. Крім того, конгрес вирішив зменшити безробіття в містах шляхом вироблення спільно з селянами плану оброблення нових земель під сільськогосподарські цілі та залучення туди міських безробітних.
А у Валенсії CNT організувало цілу апельсинову промисловість. Під плантації було залучено 270 квадратних кілометрів територій в містах і селах. Всі вони займалися вирощуванням, купівлею і експортом. Заодно низове управління самими робітниками дозволило позбутися тисячі посередників. У Ларедо колективізували рибальську галузь: робітники експропріювали кораблі, також звільнили посередників, а гроші які вдалося зекономити використовували для модернізації кораблів або на виплату зарплати. Текстильна промисловість Каталонії налічувала 250 тисяч робітників на десятках фабрик. В рамках колективізації вони звільнили високооплачуваних директорів, підвищили собі зарплату на 15%, зменшили робочі години з 60 до 40 годин на тиждень та закупили нові верстати. Взагалі, каталонські робітники показали вражаючі результати по управлінню тією складною інфраструктурою індустріального суспільства, яку вони захопили. Працівники довели, що можуть організовувати і навіть покращувати свою працю без жодних начальників. Першим ділом після закінчення вуличних сутичок робітники проголосували за те, щоб підняти зарплати найбільш низькооплачуваним посадам. Газо-, водо- та електропостачання також були колективізовані. Колектив, який керував постачанням води, знизив тарифи на 50% і при цьому все ще був здатний жертвувати великі суми грошей на комітети антифашистської міліції. Також були захоплені залізниці, і там, де техніки втекли, досвідчених робітників поставили на заміну. Вони вдало справилися з завданням, попри відсутність формальної освіти, тому що досвід роботи спільно з техніками навчив їх підтримувати дороги в робочому стані. Працівники громадського транспорту в Барселоні (з семи тисяч яких 6 500 були членами CNT) заощадили великі гроші дуже простим методом: вони вигнали директорів і інших непотрібних менеджерів. Потім вони скоротили робочі години до 40 в тиждень і підняли собі зарплати на 60% (для низькооплачуваних працівників) до 10% (для високооплачуваних). Крім того, вони допомагали всьому населенню, знизивши тарифи та організувавши безкоштовний проїзд для школярів і поранених бійців міліції, вони ремонтували пошкоджене обладнання та вулиці, очищаючи їх від барикад, привели транспортну систему в робочий стан через п’ять днів після припинення боїв у Барселоні і вивели на вулиці 700 тролейбусів (до революції було 600), перефарбованих в червоні і чорні кольори. Деякі з міст повністю скасували гроші і приватну власність. Деякі організували систему квот, щоб забезпечити задоволення потреб кожного. Зокрема у місті Магдалена-де-Пульпіс, наприклад, теж повністю були відмінені гроші. «Кожен працює і кожен має право отримати те, що йому потрібно, безкоштовно. Він просто йде в магазин, де представляються всі продовольчі товари та інші предмети первинної необхідності. Які поширюється безкоштовно, тільки записується, хто що взяв », – розповідав місцевий житель. Облік того, хто що взяв, дозволяв спільноті розподіляти ресурси порівну за часів дефіциту і, як правило, забезпечував прозорість.
Якщо у когось ще залишилися заперечення на рахунок того чи зможуть робітники організувати виробництво самі без менеджерів, і ієрархії то сучасність може привести ще багато прикладів робітничого самовпорядкування.
У грудні 2001 року економічна криза в Аргентині спровокувала людей на крайні методи, спочатку почалися напади на банки, що переросло в масове народне повстання. Аргентину завжди приводять в якості прикладу «студента-відмінника» неоліберальних організацій (таких, як Міжнародний валютний фонд). Але політика, яка збагачувала закордонних інвесторів та давала аргентинському середнього класу життя «як у першому світі», породила злидні в більшій частині країни. Антикапіталістний опір вже був широко розповсюджений серед безробітних і бідних, а після того, як середній клас втратив всі свої заощадження в наслідок кризи, мільйони людей вийшли на вулиці, вони ігнорували всі виправдання політиків, економістів і ЗМІ. Вони скандували: «Que se vayan todos!» (Вони всі повинні піти!). Десятки людей були вбиті поліцією, але народ це не залякало. Сотні фабрик, залишених господарями, були зайняті робітниками, які продовжували виробництво, щоб мати можливість прогодувати свої сім’ї. Колективи, які захопили фабрики, вводили рівні зарплати і розподіляли менеджерські обов’язки серед всіх робітників. Вони приймали рішення на відкритих зборах і деякі робочі самі навчилися, наприклад, бухгалтерського обліку. Щоб не з’явився новий клас управлінців, на деяких фабриках ввели ротацію менеджерських обов’язків або правило, що люди на управлінських посадах повинні працювати в цехах і займатися урахуванням або маркетингом після роботи. Іноді захоплені фабрики обмінювалися сировиною і продуктами виробництва один з одним, створюючи тіньову економіку в дусі солідарності.
Один з найбільш відомих випадків – керамічна фабрика «Zanon» в південній Аргентині. Власник закрив її в 2001 р., а вже січні 2002 р. працівники захопили фабрику. Вони почали керувати нею за допомогою відкритих зборів і комісій, які складалися. З робітників і забезпечували продажу, управління, планування, охорону, дотримання санітарних норм, закупівлі, виробництво і роботу з пресою. Після захоплення вони знову найняли працівників, котрі були звільнені перед закриттям фабрики. У 2004 р. колектив налічував 270 осіб, і вони виробляли 50% від обсягів продукції до закриття. За допомогою лікарів і психологів вони організували на підприємстві систему медичної допомоги. Працівники виявили, що всього 2 РОБОЧИХ ДНЯ на тиждень було досить для виплати зарплати, тому вони знизили ціни на 60% і організували мережу постачальників, які поширювали керамічну плитку по всьому місту. Крім виробництва плитки, «Zanon» включився в соціальні рухи: фабрика давала гроші на лікарні та школи, дешево продавала плитку бідним, в її приміщеннях проходили кінопокази, вистави та концерти, акції солідарності з другими компаніями. Крім того, фабрика підтримувала боротьбу індіанців-арауканов. Що в майбутньому виправдало себе, коли постачальник глини відмовився працювати з «Zanon» з політичних мотивів, глину на фабрику почали постачати араукани. До квітня 2003 р. поліція за підтримки профспілок зробила вже чотири спроби розгромити фабрику. Всі вони були відбиті робочими спільно з жителями округа і активістами.
У липні 2001 р. працівники супермаркету «Ель Тигре» (El Tigre) в аргентинському місті Розаріо захопили своє робоче місце. Господар закрив магазин двома місяцями раніше і оголосив себе банкрутом, при цьому працівники вже багато місяців не отримували зарплату. Після безплідних протестів робочі відкрили «Ель Тигре» і почали керувати ним самостійно, причому всі працівники брали участь в прийнятті рішень через механізм загальних зборів. Цілком у дусі солідарності вони знизили ціни і стали продавати фрукти та овочі з місцевих фермерських кооперативів і продукти вироблені на інших захоплених фабриках. Крім того, вони віддали частину приміщення під культурний центр для всього району. У ньому проходили політичні дебати, студентські зібрання, театральні вистави.
Зараз завод «Zanon» перейменовано в FaSinPat. 14 серпня 2009 року палата Депутатів Неукен, підкоряючись народному тиску, нарешті, визнала законною експропріацію заводу.
Скептики часто заперечують анархістські приклади невеликих «первісних» суспільств, стверджуючи, що у великих масштабах організовуватися враховуючи зростання населення та наукового прогресу не можливо. Але, насправді, великому колективу нічого не заважає організуватися в безліч малих груп. Організація в малих масштабах явно можлива. Навіть у високотехнологічній промисловості, наприклад фабрики Gore цілком успішно координуються один з одним, постачальниками і споживачами, при цьому зберігаючи організацію на низькому рівні. Кожна одиниця здатна організувати свої внутрішні відносини так само точно здатна організувати й зовнішні.