Що ж, Верховна рада проголосувала за указ про введення воєнного стану. Тепер жителі десяти регіонів України (Вінницької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Сумської, Харківської, Чернігівської, Херсонської, а також Донецької та Запорізької областей) мають унікальну можливість відчути себе жителем тоталітарного режиму. Порошенко, незважаючи на свої обіцянки, все ж таки проштовхнув диктаторські пункти в положення про ВС. Поліцейські отримали свої надповноваження, а люди втратили багато своїх фундаментальних прав. Протестувати не можна, ведення політичної активності обмежене. Трагічно спостерігати, як Україна все впевненіше крокує до поліцейської диктатури РФ.
Роль зовнішнього ворога вже давно стала центральною в українському політичному житті. Наші права урізаються постійно, цензура прокралася на всі підконтрольні державі ресурси. І вкотре нас просять потерпіти ще трішки. Бо за рогом ховається страшний ворог, який винний у всіх наших бідах. І чомусь, щоб його перемогти, ми повинні терпіти ще більше.
Цікаво, чому ні події 2014 року, ні котли під Дебальцевим та Іловайськом не стали причиною введення військового стану. А от саме напередодні виборів прикордонний конфлікт, який був значно менш гострий, аніж описані вище події, чомусь став причиною введення режиму диктатури. Тут кожен вільний зробити свої висновки.
Ситуація навколо подій в Керченській протоці — чудова нагода для Порошенка підняти свій низький рейтинг та придушити конкурентів. Це дало йому гарну можливість відволікти увагу людей від соціальної повістки та тримати народ у страху перед політичними змінами в час державної нестабільності.
Ми вкотре наголошуємо, що не потрібно себе обманювати. Найбільший ворог знаходиться не за рогом, він засідає на голосуваннях Верховної ради. Саме з його вини якість нашого життя постійно падає. Саме з його вини вже котрий рік іде безуспішна війна. Саме з його вини люди гинули в котлах. Саме він проводить популістичну політику “протидії агресору”, а сам тиху організовує “торгівлю на крові” та проводить диктаторські закони.
Напевно найкраще, що може зробити Верховна рада для народу — піти на перерву, й ніколи з неї не повертатися.