Ми розпочинаємо новий цикл статей, де будемо розповідати про практиків, теоретиків, рухи та просто звичайних людей, які зробили свій вклад у розвиток вільного суспільства. Сьогодні розпочнемо з Олександра Беркмана.
Олександр Беркман (21 листопада 1870, Вільно – 28 червня 1936, Ніцца) – одна з найбільш помітних фігур міжнародного анархічного руху кінця XIX – початку XX століть. Брав участь в житті анархічних рухів США, Росії, Німеччини та Франції. Народився в Російській імперії. Він навчався в гімназії, де й розпочав свою діяльність. Сім’я Беркмана жила комфортним життям зі слугами й маєтком. Він навчався гімназії, але з раннього віку почав цікавитися нігілістичною літературою. І вже 6 класі його виключили з гімназії за участь у революційному гуртку. Окрім цього, його занесли до “чорного списку” , що забрало можливість продовжити навчання в майбутньому. Після цього він зрозумів, що майбутнього в імперії в нього немає, тому він вирішив покинути країну. Так в свої 18 років юнак переїхав до Нью-Йорку, де приєднався до групи анархістів, створеної єврейськими, німецькими та російськими емігрантами. Перші роки виявилися дуже важкими. Він перепробував безліч професій, паралельно працюючи в анархістській газеті “Фрайхайт”. Також активно виступав із лекціями, писав статті та допомагав руху в фінансами. Він міг днями працювати без їжі, всі заощадження витрачав на рух.
“Давайте закріпимо в своїх уявленнях всю ступінь важливості підготовки до соціальної революції, правильної підготовки. “Але які дії є правильними?, – спитаєте ви, – І хто має цю підготовку здійснювати?” Перш за все – ви і я, всі, хто хочуть допомогти у її здійсненні. А ви і я в даному випадку – це кожен чоловік, кожна жінка, по крайній мірі, кожен чесний чоловік і кожна чесна жінка, що ненавидить пригнічення і любить свободу, кожен, хто не може більше терпіти злидні і несправедливість, які керують сьогодні світом.”
23 липня 1892 року його життя різко змінилося. Він приїхав у Пітсбург, де важко поранив трьома пострілами з револьвера Генрі Клея Фріка. Фрік відзначився організацією жорстокого придушення бунту робітників, які брали участь в Хомстедському страйку. Він спочатку зменшив їм зарплатню, а потім звільнив усіх. Після того робітники почали пікетувати завод, Фрік найняв 300 озброєних детективів із агентства Пінкертона, й 6 липня 1892 року, вони штурмували завод і придушили відчайдушний спротив працівників. В ході перестрілок померло 9 працівників і 7 агентів. Ці події збурили усю країну. Олександр Беркман вирішив, що Фрік, організатор цього злочину, має відповісти за наслідки. За замах суд дав Беркману 22 роки каторги, із яких він відсидів 14. Це дуже сильно підкосило здоров’я анархіста, але не його дух. У в’язниці йому довелося багато чого пройти, зокрема цькування та тортури.
Повернувшись до лав анархістського руху, він почав їздити країною. Організовані ним заходи неодноразово жорстоко розганяли жандарми. Його самого часто затримували. Але за 1913-1916 роки, він активно виступав організатором десятків маніфестацій, мітингів, підтримував страйкуючих працівників та видавав журнал “Блест”. Рішуча битва між анархістами та американською державою почалася напередодні Першої світової війни. Анархісти організували кампанію антивійськових заходів. Вони намагались не допустити вступу США у війну. Під час масових акцій протесту анархісти розповсюджували свої ідеї, то пояснювали причини проблем. Влада відповіла репресіями проти лідерів робітничого руху Тома Муні та Воррена Білінгса. Першого засудили до страти, другого – до довічного ув’язнення. Беркман організував жваву кампанію солідарності, завдяки якій вдалося скасвуати смертний вирок. Було створено рух “Ні призову”. В Нью-Йорку вдалося вивести 10 тисяч чоловік. Схожі мітинги пройшли і в багатьох інших містах США. Цей новий рух дуже стривожив владу, яка заарештувала 4 молодиків за розповсюдження агітації. Але наступний мітинг 4 липня виявився таким же чисельним, незважаючи на провокації поліції, та спроби правих зірвати акцію. На акції 4 липня були масові затримання, а самого Беркмана, як одного з організаторів засудили до двох років ув’язнення. Також його хотіли депортувати, але завдяки кампанії солідарності від анархістів, цього вдалося уникнути. У в’язниці він заступився за чорношкірого ув’язненого , за що його кинули в одинарний карцер. 1919 році він був звільнений, але не довго пробув на волі.
“Уявімо тепер, що ми і наші предки обробляли острів і забезпечили його всім необхідним для життя в добробуті. І тут хтось приходить і заявляє, що це все належить йому. І що ми скажемо? Ми його проігноруємо, правда? Можливо, ми запропонуємо йому працювати на рівні з іншими. Але уявімо, що він буде наполягати на свої правах власника, розмахуючи папірцем з печаткою, доказуючи, що це все належить йому. Що ми йому скажемо? Скажемо, що в нього поїхав дах. Але якщо за ним буде стояти уряд, то він закличе його для допомоги у захисті “своїх прав”, а уряд пришле солдат і поліцію, які проженуть нас і повернуть наш острів його “законному власнику”.”
Згодом в листопаді його депортували в Росію, разом із іншими 247 “деструктивними елементами”. В Росії в ті роки вже бушувала революція. Більшовики спочатку тепло прийняли депортантів. Але партія не довіряла анархістам. Беркман почав збирати та документувати факти з історії революційного руху. Їздив в експедицію півднем України, зустрічався з дружиною Махна, Галиною. Планував зустрітися з самим Махном, але тоді в нього це не вийшло. Досить швидко розвіялися ілюзія щодо більшовиків. Беркман зрозумів всю їх авторитарну суть. А більшовики в свою чергу почали репресії проти анархістів. Наступали дні масових розстрілів та ув’язнень. Червоний терор перейшов у активну фазу. Становище Беркмана ставало все гіршим тому він вирішив покинути Росію поки не стало пізно.
“Диктатура топче ногою маси. Революція – мертва. Я вирішив покинути Росію.”
Він виїхав у Ригу, де звернувся до всіх анархістів із закликом допомогти репресованим товаришам в Росії. Його ненадовго затримала поліція після чого він переїхав у Стокгольм, а далі в Берлін. Беркман не зміг забути Росію. Він присвятив багато часу, щоб висвітлити “більшовицький” міф тим самим він вніс свій вклад в розділення більшовиків та анархістів. Він створив комітет захисту заарештованих революціонерів в радянській Росії. Згодом він перебирається до Франції, де починає працювати над однією дуже популярною книгою “Абетка Анархізму”.
Життя у вигнанні виявилося дуже важким, йому доводилося постійно переїжджати. Здоров’я погіршилося, але анархіст це приховував від знайомих і друзів. Після двох перенесених важких операцій, від важких болей, Беркман не витримав та вистрілив у себе. Смертельно пораненого, його доставили до лікарні. Де він наступного дня помер.