Останнім часом можна помітити, що активність ряду організацій і політичних сил знову загострила питання про “перемир’я” на Південному Сході України. Нещодавно Рада приймала закон про проведення виборів на Донбасі в рамках мінських домовленостей. Сама по собі подія є лише цілком очікуваним наслідком самих переговорів, змін в конституції і кулуарних домовленостей між Україною, Росією і країнами Євросоюзу. Але це не завадило Азову використовувати цей день для ефектного, але абсолютно безглуздого (крім, звичайно, їх самопіару) маршу. Мінські домовленості були названв ЦК Азовом і Білецьким капітуляцією, а їх власнв вимоги, в типовій для правих популістів, були названі вимогами всієї нації. У самому марші цікаві деякі моменти.
По-перше, очевидно, що після підписання мінських домовленостей з основними кредиторами України – Німеччиною і Францією, уряд зможе вийти з цих домовленостей тільки ціною втрати всіх можливих інвестицій та кредитів. Для корумпованої держави це означатиме відсутність мільярдів доларів на розпил (що означатиме і припинення фінансування “полку” Азов – вже не купити Білому Вождю собі квартиру в центрі Києва), а для простих громадян це обернеться економічною катастрофою. Адже, хоч як крути, але крихти з панського столу осідали і в кишенях пересічних українців. Ні для кого не секрет, що в силу характеру сучасного українського суспільства при всій активності в боротьбі за політичні права (найчастіше, не безкорисний), боротьба за права економічні, за хліб, практично не виходить за рамки звернення в державні органи чи до журналістів, і лише зрідка, в крайніх випадках, мирних вуличних акцій. З цим підходом “класової єдності”, українські трудівники стали, фактично, заручниками економічних рішень еліти і не можуть нічого їм протиставити в силу своєї розрізненості. Якби Азов не грав в піар, а дійсно намагався б примусити уряд вийти з мінського договору, то для українців це б означало лише два шляхи – або крайня радикалізація і соціальний вибух, або крайня бідність, безробіття і різкий відтік молоді в сусідні країни. Очевидно, що охоронці і реакціонери з Азова і, тим більше, ті, хто стоїть за цим формуванням, не збираються йти на такі ризики.
Навіть деякі представники ультраправого руху помітили непослідовність “борців з капітуляцією” – і це не дивно, адже ні при прийнятті поправок до конституції, ні при підписанні Порошенком домовленостей, ніяких “попереджувальних” маршів Азовом не проводилося, а від подій біля Верховної Ради за участю Свободи і Ігоря Гуменюка Азов взагалі вирішив максимально дистанціюватися.
По-друге, багато в чому акція Азова мала протестний характер і спрямована була проти Порошенка. Навіть до сих пір на їх медіа-ресурсах з’являються пости проти Порошенка. Адже ще недавно, коли Азов брав участь в розгоні “третього майдану”, на своєму сайті вони називали себе ніяк інакше, як продержавна сила, яка не збирається розгойдувати човен, “а то Путін нападе”. Різка зміна парадигми не є дивною. В Україні загострюються суперечності між вищими ешелонами влади – конфлікт між Порошенком і Яценюком, конфлікт між Саакашвілі і Аваковим, – це лише брижі на воді, які ми можемо спостерігати в ЗМІ. Але і без цього очевидно, що при владі сформувалося дві великі угруповання, в центрі впливу однієї з яких – Порошенко, в центрі впливу іншого – Народний фронт, Аваков і їхні спонсори. Ці дві групи намагаються ділити владу, ресурси і повноваження між собою – і багато політичних сил, виступи і заяви є лише інструментом тиску одного угруповання на іншу.
Те, що Аваков і Азов досі діють разом підтвердити нескладно, навіть на тому ж марші. Деякі ЗМІ опублікували інформацію, що один з правоохоронців був поранений піротехнікою під час маршу одним з учасників протесту. І, буквально через півгодини прес-служба поліції вже дала спростування, що жоден з правоохоронців поранений не був і марш проходив в законних рамках. Аваков і Білецький, мабуть, були знайомі ще у своєму рідномі місті і сформували подобу феодальних відносин між собою. Аваков виступає в ролі сеньйора, а Білецький в ролі виконавчого васала, який виконує політичне замовлення з боку групи впливу Авакова.
Нам здається, що тема, яку підняв на марші Азов була обрана лише з двох причин – так було простіше мобілізувати безкоштовних правих активістів (тим самим зменшивши фінансові витрати), і також ця тема сама по собі не зачіпала інші, більш соціальні питання, які могли б спровокувати суспільство на подальші кроки. Адже навіщо говорити про дворазове підвищення тарифів, коли вибори на Донбасі проводяться?
По-третє, нам також очевидно, що мирні домовленості Порошенка – ніщо інше як спроба законсервувати статус-кво, в тому числі з тими карликовими проросійськими хунтами, що склалися в Луганській і Донецькій областях. Цей “світ” для багатьох жителів окупованих регіонів, означатиме продовження тиранічного правління маріонеток Кремля. А для українців це буде означати вічне становище заручників в руках влади, які при будь-якому випадку будуть закликати не розгойдувати човен, кивати на п’яту, проросійську, колону, звинувачувати будь-якого незадоволеного агентом російських спецслужб. Такий світ ні для українців, ні для жителів Донецька і Луганська не обіцяє нічого хорошого, крім подальшого зубожіння. Тим більше, найімовірніше, що симбіоз проросійської і нинішньої української еліт дасть в результаті добрий грунт для встановлення в Україні поліцейської і грабіжницького держави, яка не буде ні з ким рахуватися і тиснути будь-які протести грубою силою.
Українська еліта не хоче, та й не може змінити ситуацію, тому що війна може привести як до втрати спонсорів в Європі, так і до тотальної окупації з боку Росії (яка, як загнаний пацюк, готова піти на будь-які заходи для захисту свого “імперського завоювання”). По суті, Україна стала заручником капіталістичної і державної системи, а також авторитарного менталітету багатьох трудівників. Якби значна частина жителів Донецька і Луганська була готова боротися не тільки з вигаданої “хунтою”, але і з цілком реальною – то ніяке озброєння і фахівці з Росії не змогли б окупувати ту територію, яка зараз під контролем проросійських сил. Якби значна частина українців була налаштована на класовий конфлікт, домагалася своїх прав і мала б реальну, а не віртуальну вагу в політичному житті країни, прагнула отримати більше самоврядування і автономії від держави – то і окупація для України була б неможливою без жахливих витрат для Росії (в порівнянні з ними Чечня здалася б вкрай дешевим конфліктом), а багато українських військовослужбовців не потрапили б в зрадницькі котли своїх генералів. Спроба примирити в рамках даної системи гнобителів з пригнобленими і, через це, гнобителів двох воюючих сторін, незмінно призведе до створення диктатури. Спроба розпалити полум’я війни однієїю бандою експлуататорів з іншою незмінно призведе до жертв з боку цивільного населення, повністю відірваного від цього вибору, до кровопролитної війни, в якій вже не буде ніякої справедливості, тільки гроші і ресурси.
Вплинути серйозним чином на ситуацію в країні анархісти на даний момент не можуть – не через їх підконтрольність та маріонетковість, як у Азова, а через нечисленність і нестачу ресурсів.Тому нерозумно міркувати зараз, що було б краще зробити українцям по той чи інший бік фронту, як їм розв’язати цей капіталістичний гордіїв вузол. Для нас ясно лише одне – ні заяви про світ, ні крики про війну не несуть українським трудівникам нічого хорошого.
Лише боротьба і війна проти “своїх” господарів, проти “своїх” панів може дати українцям і хліб, і волю. Справжню, а не ту, що стосується тільки верхівки.
Нам залишається сказати тільки одне. Мир – хатам, війна – палацам.