Анархізм в дії. Армія.


Інститут армії є законним дитям сучасної політичної системи, і тому не дивно, що він поглинув у себе більшість того, що так сильно критикують анархісти. Не зважаючи на всі обмеження прав людей, які накладає армія, об’єктивно, вона ефективно виконує свої завдання. Якщо анархісти хочуть протистояти нинішньому устрою, то вони, так чи інакше, повинні мати за собою альтернативну силу, щоб побороти війська, що стануть на захист чиновників.

Ми не загострюватимемо увагу на розгляді мінусів армії, оскільки масштаби порушень нею людських прав є очевидними для кожного. Вона сама є гарним прикладом того, наскільки безправним є народ проти державного апарату. В кожній країні світу людину можуть насильно мобілізувати і відправити на війну. Звісно, ніхто не враховує політичні переконання військовозобов’язаних. Попри це, нас запевняють, що джерелом влади є народ. Державна пропаганда виправдовує це урізання прав людини необхідністю захисту батьківщини від зовнішніх агресорів. Державі завжди потрібен такий агресор для свого нормального функціонування; якщо його немає, то вона обов’язково його вигадає, оскільки дуже зручно обмежувати наші права та приховувати проблеми внутрішньої політики за ширмою боротьби із зовнішнім ворогом. По приклади далеко ходити не треба — як в Україні, так і в сусідній Росії зараз активно просувається ідея, що всі протестні настрої грають на руку Кремлю чи Держдепу. На утримання армії виділяються шалені гроші. Витрати на “війну” завжди були одними із найбільших у держбюджетах. Зокрема, в Україні цього року для силових структур було закладено 153,242 мільярда гривень, а на охорону здоров’я виділили 86 мільярдів. Не менше держава виділяє і на підтримку провійськової пропаганди. Очевидно, що всі ці ресурси так само, як і працездатні люди, залучені до військової служби, були б значно ефективнішими в сфері покращення рівня життя. А що найбільш іронічно — армія нас не захищає. І ніяк не відстоює наші інтереси. Ба більше, в багатьох країнах світу військові використовуються для придушення протестів.

Анархісти впевнені, що вільний озброєний народ здатний захистити себе самостійно, тому вважають за необхідне забезпечити кожному охочому право володіти зброєю (звісно, після перевірки психічного здоров’я). Навчання повинне здійснюватися на добровільній основі, в максимально короткі терміни, за максимально інтенсивною програмою в центрах підготовки за місцем проживання. Періодично потрібно здійснювати з’їзди для перевірки готовності, стану ввіреного майна, відновлення навичок і перепідготовки. Ієрархічна структура армії організовується інститутом виборних командирів, тобто у воєнний час, або на тренуваннях командиру мають безперечно підкорятися, а в спокійний час він повинен відповідати перед зібранням та може бути переобраним. Отже, армія дійсно буде захищати інтереси народу. Точніше сказати, що сам народ буде армією.

Яскравим прикладом таких альтернативних військових структур була Чорна Гвардія. Вона створювалася як альтернатива традиційним армійським структурам, причому йшлося про підготовку загонів, здатних діяти у партизанських умовах. Зважаючи на це, анархістська практика, замість дисциплінованої цілісної армії, створила ряд дисциплінованих дружин, котрі діють не у відкритому бою,а партизанськими загонами. Формувалася в 1917-1918 роках. Загони Чорної Гвардії були у різних частинах країни. Так, наприклад, загони чорногвардійців діяли вже 1917 року в Україні (зокрема Нестор Махно сформував полк Чорної Гвардії в Гуляйполі), а в Москві вже у квітні 1918 року було 50 загонів Чорної Гвардії, які формувалися з 5 березня Московською федерацією анархістських груп. Армія поповнювалася добровольцями, а всі офіцери були виборними. Сила Чорної Гвардії росла прямо на очах. Крім того, до березня 1918 року анархісти контролювали в Москві 25 особняків, частина з яких розташовувалася поблизу стратегічно важливих пунктів міста. За всю історію радянської революції саме в Україні анархізм виявився найбільш сильним. Бунтівники називали себе Революційною Повстанською Армією (РПА). Часто їх називають просто махновцями. У міру зростання чисельності повстанської анархічної армії вона розвинулася в більш формальну структуру, щоб здійснювати стратегічну координацію на декількох фронтах. Водночас у своїй суті вона продовжувала залишатися добровільним міліцейським формуванням, заснованим на селянській підтримці. Основні напрямки політики та стратегії приймалися внаслідок загальних зборів селян і робітників. Гнучка спільна структура і сильна підтримка з боку селянства скоріш допомогли, аніж перешкодили звільненню області розміром 450 на 750 км із загальним населенням 7 мільйонів чоловік. Махновцям південної України вдалося зберегти анархічний характер свого життя й боротьби в украй важких умовах бойових дій. Вони намагалися перешкодити єврейським погромам, тоді як українські націоналісти та більшовики роздмухували вогонь антисемітизму, щоб виставити євреїв винними в усіх проблемах. Махновці воліли захищати регіон, не втручаючись в їх соціально-економічний устрій, ця позиція «невтручання» підкріплювалася акцентом на прямій демократії всередині руху. Кожне відділення обирало свого командира, який міг бути зміщений за рішенням тієї ж самої групи солдатів. Командуючим не віддавали честь, матеріальних привілеїв у них не було, під час атаки вони не мали права відсиджуватися у тилу. Унікальним було ставлення до них селян, порівнюючи з іншими ворожими силами. Махновці не могли існувати без народної підтримки, і селянство добровільно забезпечувало їх кіньми, їжею, медичною допомогою, притулком і розвідданими під час затяжної партизанської війни з Червоною Армією.

Тактику децентралізованих військ дедалі частіше починають використовувати у сучасних війнах, навіть держави. Одним із таких успішних прикладів є лівано-ізраїльска війна 2006 року. Ізраїльська армія є одною з найкращих у світі армій централізованого типу. Професійна, гарно забезпечена, досвідчена та високодисциплінована. Але в боях на півдні Лівану “Хізбаллою” була застосована тактика децентралізованого керівництва, яка змогла зламати численно та якісно переважаючу армію Ізраїлю. Ця тактика, заснована на операціях автономних груп бійців, була розроблена на основі досвіду військових дій в афганській, в’єтнамської та ірано-іракської війни. Оточені підрозділи “Хізбалли” отримували допомогу від найближчого підрозділу, виходячи не з отриманих розпоряджень, а з поточних обставин, коли окремі загони приймали рішення самостійно. Бойовики діяли без типових для централізованої армії підрозділів: використовувались як методи партизанської війни, так і тактика дрібних підрозділів. Під час боїв вони діяли в складі підрозділів чисельністю до 50 осіб, частіше всього групами по 15-20 чоловік. Також відзначалися дії невеликих груп з 6-8 чоловік, які мали при собі 5-8 ПТРК, 1-2 кулемети, а додатковий запас ракет знаходився в добре замаскованих бункерах. Ці групи діяли переважно вночі і, використовуючи ПНБ, вражали танки та іншу бронетехніку супротивника на дистанції 1,5-2 км. Зазначалося вміле використання бойовиками ПТРК не тільки для ураження особового складу супротивника, який займав позиції в будинках і різних будівлях. Особливо ефективно в останньому випадку застосовувалися старі ПТРК “Малютка”. Для ураження живої сили активно використовували підствольні гранатомети. Активно використовувалася тактика раптових нападів, які переходили майже в рукопашний бій, що не дозволяло ізраїльським військам використовувати гелікоптери і кулемети. Прикладом тому можуть бути бої за штаб-квартиру “Хізбалли”, коли протягом декількох днів ізраїльські солдати не тільки не розгромили комбатантів в укриттях на глибині 20-30 метрів, а й самі потрапили в оточення. Ізраїльські військові, які брали участь в боях, відзначають хорошу керованість і організованість загонів шейха Насралли. Навіть коли ЦАХАЛу вдавалося наносити по шиїтах серйозні удари, децентралізована система управління функціонувала. Наприклад, в Бинт-Джбель ізраїльські десантники і бійці бригади “Голані” знищили до 70% бойовиків, але навіть в останній день війни міста не контролювалися Цахалом, його втрати з кожним днем ​​операції зростали, а польові командири “Хізбалли”, які відповідали за цю ділянку “роботи”, не переставали керувати діями бойовиків і посилали допомогу в Бінт-Джбейль. Не найкращою була ситуація в Айта-а-Шааб: ізраїльтяни тримали в облозі це село кілька тижнів, постійно завдавали по ньому удари, але опір шиїтів не зменшувався. Водночас росли й ізраїльські втрати. Офіцери ізраїльського спецназу зазначали, що навіть під час нальоту на Бааль-Бек, коли несподіванка для шиїтів була цілковитою, бойовики чинили опір ізраїльським десантникам організовано. Хоча “Хізбалла” немає нічого спільного з анархістами, це авторитарна організація проіранських шиїтських мусульманських фундаменталістів. Вона контролюється розгалуженою бюрократією і має бізнес з оборотом в сотні мільйонів доларів. Немає ніяких підстав підозрювати цих надзвичайно малосимпатичних людей в любові до анархістських методів і тактики. Проте, теорія і практика привели їх до використання методів децентралізації, що виявилися найбільш пристосованими до умов війни в регіоні.

Але все ж таки можуть винукнити питання, як протестні рухи зможуть дати відсіч високопрофесійним та добре озброєним арміям. Взагалі, протестні рухи не раз перемагали професійні війська. Зазвичай це відбувалося в часи економічних криз. В кінці 1990-х рр. Всесвітній Банк пригрозив відмовою великої позики, від якої сильно залежав Болівійський уряд, якщо він не погодиться приватизувати всі водні ресурси в місті Кочабамба (одне з найбільших міст Болівії). Влада погодилася з умовами і підписала контракт з консорціумом, очолюваним корпораціями з Англії, Італії, Іспанії, США і Болівії. Водний косорціум, який не мав жодного уявлення про місцеві умови, негайно підняв ціни на воду, змусивши багато сімей віддавати п’яту частину своїх місячних доходів тільки за право користуватися водою. Крім цього, була нав’язана сувора політика відключення від водопостачання будь-якого будинку, який вчасно не оплачував рахунки. В січні 2000 р. спалахнули великі протести проти приватизації води. Присутні в місті натовпи протестувальників здебільшого складалися з корінних селян. До них швидко приєдналися звільнені працівники, вуличні торговці, молодь, студенти й анархісти. Протестуючі захопили центральну площу і забарикадували основні дороги міста. Вони влаштували загальний страйк, який паралізував життя міста на 4 дні. 4 лютого головний марш протесту був атакований поліцією і солдатами. 200 демонстрантів було заарештовано. В зіткненнях постраждали 70 осіб і 51 співробітник силових структур. У квітні народ знову захопив центральну площу Кочабамби, а коли уряд почав активні репресії, протести поширилися на міста Ла-Пас, Оруро й Потосі, а також на значну кількість сільських областей. Велика частина основних трас в країні були заблоковані. 8 квітня болівійський президент оголосив 90-денний військовий стан. Військовий стан забороняв збори більш ніж 4-х чоловік, обмежував політичну діяльність, дозволяв поліції здійснювати самовільні арешти, вводив комендантську годину, встановлював військову цензуру на радіостанціях. Епізодично поліцейські приєднувалися до демонстрацій, вимагаючи підвищення зарплати, і навіть брали участь в деяких бунтах. Але, як тільки уряд підвищив їм зарплату, вони повернулися до роботи і відновили звичну практику побиття протестувальників і арештів колишніх товаришів по боротьбі. По всій країні народ повстав проти поліції і військових з камінням і коктейлями Молотова. Число вбитих і поранених зростало. 9 квітня солдати, які намагалися розібрати барикаду на шосе, зіткнулися з опором і відкрили вогонь, убивши двох і поранивши ще декількох протестувальників. Свідки події напали на солдатів, захопили зброю і відкрили вогонь у відповідь. Пізніше вони увірвалися в госпіталь, взяли в полон військового капітана, якого поранили в перестрілці, і розстріляли його. Перед обличчям всезростаючого насильства з боку протестуючих, попри (а скоріш завдяки) численні вбивства і жорстокі репресії з боку армії і поліції, держава була змушена розірвати контракт з водним консорціумом і 11 квітня скасувала дію закону, який дозволяв приватизацію водних ресурсів в Кочабамба. Управління водопостачання було передано координаційному комітету місцевих жителів, сформованому в серці протестного руху. Деякі з учасників описаних подій пізніше вирушили до Вашингтону, щоб взяти участь в антиглобалістських протестах і демонстраціях. Вони ставили собі за мету закриття щорічного саміту Всесвітнього Банку. Протест виплеснувся далеко за рамки локальної приватизації водопостачання. Опір набув загальної форми соціального повстання та містив соціалістичну теорію відмови від неолібералізму, від капіталізму, від кредитних зобов’язань і від мультинаціональних прав власності на болівійський газ. Практика блокади шосейних доріг продовжилась щоденними актами та саботажу спроб уряду взяти їх села під контроль. Було чи не менше, ніж в дюжині випадків, коли який-небудь мер або інший урядовець виявлявся занадто набридливим і поводився образливо, його лінчували.

Державам дуже важко протистояти своєму власному народу. “Демократичні” режими не нехтують введенням військового стану, але це відчиняє двері ряду небезпечних можливостей. Незадоволені можуть захопити зброю. Якщо боротьба продовжить користуватися народною підтримкою і набирати популярність, то більшість народу почне ставитися до уряду як до окупантів. В крайньому разі, можливий військовий заколот і поширення боротьби. У Греції військові під час протестів розповсюдили заяви, які свідчать, що в разі, якщо армію кинуть на придушення повстання, солдати передадуть народу зброю і відкриють вогонь по поліції. Військове втручання — неминучий крок з боку влади при будь-якій боротьбі проти держави. Але якщо громадські рухи можуть продемонструвати відвагу і організаційні можливості, завдати поразки поліції, вони можуть впоратися і з військовими або ж переманити їх на свою сторону. Завдяки риториці “демократичних” урядів, сучасні солдати набагато гірше підготовані психологічно до придушення заколотів на своїй батьківщині, ніж за кордоном. До того ж, держави сучасного світу сильно пов’язані між собою. Наприклад, політична криза в Китаї може знищити економіку США, що зі свого боку запустить ланцюгову реакцію по всьому світу. Ми поки що не дійшли до того моменту, коли з’являється шанс повалити глобальну систему влади, але важливо, що в певних умовах держава виявляє нездатність протистояти нам. І бульбашки автономних просторів продовжують існувати та рости в найрізноманітніших куточках системи, яка заявляє про свою універсальність та безальтернативність. Систему не перемогли лише з тієї причини, що в більшості подібних політичних сутичках ініціативу завдяки популістським лозунгам перехоплюють різні партії чи авантюристи, які потім знищують всі здобутки протестів.

Але якщо антиавторитарні рухи зможуть взяти ініціативу в глобальному русі опору, це дасть нам всім надію на майбутнє.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

пятнадцать − 5 =