Стандартною тактикою політичної боротьби, яка закріпилася в нашому суспільстві, є створення власної партії. Далі – проведення агітаційних кампаній, щоб отримати місця в парламенті або в місцевих органах влади для реалізації своєї програми та амбіцій. І часто виникає питання, чому ж анархісти не створюють партію. Ми зараз не беремо до уваги різні “анархістські” партії типу САУ, які лише використовують анархістську естетику для приваблення безкоштовної молоді на свої акції. Реальні анархісти не тільки не поспішають створювати партії, а й критикують парламентську боротьбу.
Для того, щоб розібратися в цьому питанні, потрібно ще раз згадати, чого саме хочуть домогтися анархісти. Кінцевою своєю ціллю ми бачимо створення активного громадянського суспільства, сильного низового самоврядування, яке має повністю замінити вертикаль влади. І, звісно, неможливо досягти всіх цих речей зверху вниз, неможливо наказати людям бути активними членами суспільства, неможливо зверху розвивати низове самоврядування. Сама суть парламентської боротьби розвиває в людях пасивність. Адже тобі не потрібно нічого робити самостійно для розв’язання нагальних проблем. Усе, що потрібно — проголосувати раз у декілька років за “правильних” людей, які будуть робити так, як вигідно саме їм. Для людини властиве бажання перекласти вирішення своїх проблем на когось іншого, більш досвіченого й сильного. Звідси й береться вічне очікування доброго пана, який прийде й позбавить народ від усіх труднощів, наведе порядок у країні й буде турбуватися про своїх холопів. Та, як показує практика, все це – лише ілюзія. Добрий пан не приходить: окрім нас самих, нікому наші проблеми не потрібні. Варто активно ламати міф про добрих панів у головах людей. Це популісти і чиновники можуть розповідати, що в них є рецепт розв’язання всіх проблем на світі, що лідер їхньої партії – найчесніший й обов’язково розбудує країну. Ми ж розуміємо, що такого рецепту не існує і що депутати будуть обіцяти що завгодно, аби тільки їх обрали.
Якщо ми реально хочемо бачити сильне суспільство на засадах низового самоврядування, то маємо робити це знизу, а не зверху. Створювати ініціативи, які будуть напряму вирішувати наші проблеми, оминаючи бюрократичне пекло, і без сподівань на добру волю панів. Саме на низовому суспільному фронті й діють анархісти. Всередині країни постійно йде боротьба між силами суспільства й державного апарату за те, хто більше регулюватиме суспільне життя – державні органи або низові рухи та об’єднання громадян. Розвиток волонтерських рухів, профспілок, громадських ініціатив – все це грає на стороні сил низового самоврядування. Чим більш активне суспільство, чим більше воно переймає на себе функцій влади, тим менше місця залишається чиновникам.
Просування суспільства до ідеалу прямої демократії можливе лише у формі постійного наступу й розвитку громадського суспільства. Перехід якомога більшої кількості сфер суспільного життя під регулювання народу, а не держави, розвиток якомога більшого числа низових рухів, вироблення навичок самоорганізації й самоврядування – тільки так ми зможемо побачити реальне просування до прямої демократії. Але в жодному разі не у спробах усістися в парламенті поруч із чиновниками.