Громадянську війну в Росії 1917-1921 років прийнято розглядати як протистояння Білої та Червоної армій, обидва рухи просували авторитарні та державницькі ідеї, проводили насильницьку мобілізацію, грабували, тероризували та обмежували свободу населення, що змусило селян та робітників об’єднуватися у повстанські загони для протистояння як білій, так і червоній диктатурі. Ці люди брали зброю у руки для захисту своєї свободи, укладали ситуаційні союзи як з більшовиками, так і з монархістами, але завжди відстоювали свої інтереси і вели війну “проти всіх”. Мова йде про так звану Зелену армію, яка була окремою, третьою стороною в громадянській війні.
У 1918-1921 роках більшовики запроваджували на захоплених територіях політику “військового комунізму”. У зайнятих місцевостях проводилися вибори до селянських рад, але політичні права селян було обмежено, частину навіть не допустили до виборів. Як вказував у листі Й.Сталіну діяч партії боротьбистів М.Полоз: “Розсилалися накази місцевим органам влади про те, що на з’їзді повинні обиратися лише комуністи, з’їзди проводилися в атмосфері військового терору. Вибори на з’їзд проводять за мажоритарною системою, тобто штучно створюють більшість в декілька голосів, значить меншість позбавляється будь-якого представництва… Як наслідок, чисто коммуністичні вибори, але сильне хвилювання поміж населенням, що раніше захоплено ставилось до більшовиків”. Також у селян вилучалося зерно, відбувалася насильницька колективізація, а землю держава забирала під свій контроль замість того, щоб ділити її поміж селянами. Звичайні фермери не хотіли задарма віддавати плоди своєї важкої праці, їм ставало все складніше прогодувати себе і свою сім’ю.
Такі дії більшовиків викликали незадоволення місцевого населення: ще наприкінці січня 1919 на територіях, де було сформовано радянський апарат, відчувалися зростання політичної напруги та поступова втрата більшовиками своїх позицій, що з боку останніх призвело до переслідувань опозиції і систематичних “чисток” рад. Незабаром почалися повстання селян. Саме таких повстанців називали “зеленоармійцями”, бо у своїх знаменах вони часто використовували зелений колір і різні комбінації з ним, а також тому, що вони часто ховалися у лісах. Найбільшого поширення зелений рух набув у 1919—1921 роках як стихійний спротив селянства продзагонам, які зі зброєю без компенсації вилучали «надлишки» хлібу, репресіям та методам управління, які насаджували більшовики у селах. До «зелених» також відносять повстанську армію Махна і тамбовських повстанців. У більш широкому сенсі “зеленоармійцями” називали збройні формування, які не були ані білими, ані червоними. Наприклад, білоруський генерал Станіслав Булак-Балахович, який воював спочатку на боці червоних, а потім на боці білих, називав себе зеленим. Або український отаман Зелений (Д.Терпило), який бився на боці УНР проти гетьманату, після чого намагався об’єднатися з більшовиками проти УНР, але потім змінив рішення і почав вести партизанську війну проти червоних та білих. Залежно від схильності конкретних зелених формувань підтримати ту чи іншу офіційну сторону, з’являлися біло-зелені або червоно-зелені. Хоча ці позначення могли фіксувати лише тимчасову, миттєву тактичну лінію або ж поведінку, продиктовану обставинами, а не чітку політичну позицію.
Селянські заколоти мали сильні національні та регіональні відмінності, безліч ідеологічних відтінків, проте висували ряд наступних однорідних вимог:
1. Чорний переділ общинної землі.
2. Кінець продрозкладки і монополії держави на зерно та інші продукти харчування, повернення до вільного місцевого ринку.
3. Вільні ради, тобто самоврядування. Це всюди означало ради без комуністів.
4. Ніяких, нав’язаних зверху радгоспів і комун, які часто ототожнювались з введенням нового кріпосного права.
5. Повага релігії, місцевих і національних звичаїв і традицій.
Основними гаслами “зелених” були:
– «Бий червоних, поки не побіліють, бий білих поки не почервоніють»
– «Хочемо комунізму без більшовиків!»
– «За Ради без більшовиків!»
– «Геть комуну та продрозкладку!»
Селянськими загонами командували отамани, які здебільшого теж були місцевими селянами, але мали військовий досвід під час Першої світової війни. Повстанські загони часто мігрували із фронту в село і навпаки, рейди здійснювались у весняно-літній та осінній періоди, на зиму селяни розходились по домівках. Загалом загони мали невелике постійне ядро з найбільш досвідчених повстанців, до якого за необхідності долучалися та чи інша кількість селян. Продукти харчування та корм для коней купувалися у селян за ринковими цінами, гроші на це реквізовувались у більшовиків. Зерно та цукор мінялись або безкоштовно роздавались селянам, стомлених коней міняли безкоштовно і досить часто, що давало змогу “зеленим” залишатись дуже маневровими. У 1919 р. в повстанських загонах Лівобережної України перебувало, як мінімум, 20 000 бійців при 7 гарматах та 95 кулеметах. У 1920 кількість повстанців зросла втричі. Усі значні ватажки повстанського руху діяли самостійно, вони не були об’єднані спільною програмою, планом, тактикою.
Типовим прикладом зеленого спротиву є повстання селян у Тамбовській губернії. Тамбовщина була найбільш “сільською” губернією, городяни складали лише 8% населення, була слабо розвинута промисловість. Ще на початку революції селянство захопило поміщицькі маєтки і поділило їх поміж собою. Але насолодитися плодами цієї землі селяни не могли, більшовики забирали більшу частину хлібу на фронт через дефіцит. “Землю віддали, а хліб до останнього зерна забираєте: да подавись ти сам такою землею! Мужику від землі один горизонт залишається”, – сказав комуністу Дванову один з селян. Тамбовська губернія була “хлібною”, тому зазнала на собі всю тяжкість продовольчої диктатури. Вже у жовтні 1918 у губернії діяло 50 продзагонів (5000 солдат), такого розмаху конфіскацій не зазнала жодна інша губернія. Тамбовщина перетворилася на епіцентр селянських заворушень. У 1920 році Тамбовщину вразила посуха, і хліба було зібрано всього 12 млн пудів. Тим часом продрозкладка не була зменшена, склавши 11,5 млн пудів. Вже у серпні у селі Кам’янка почалося повстання, коли селяни відмовилися віддавати хліб. Було роззброєно 65 “продотрядівців”. Вогонь повстання поширювався по губернії з незбагненною для місцевої влади швикістю, адже вона вважала, що має справу з бандитськими шайками, а не з народним обуренням. Вже у вересні чисельність повстанців досягла 4 тис. озброєних селян і ще близько 10 тис. селян з вилами та косами. Керував повстанням колишній начальник міліції А. Антонов. Повстанці нападали на більшовицькі загони, брали в полон червоноармійців, забирали собі гвинтівки, кулемети, гармати та коней. Деякі червоні відмовлялися атакувати селян і переходили на їх бік, інших брали у полон. Невдачі червоноармійців змусили їх залучати додаткові ресурси для протидії повстанцям, допомогу шукали і у сусідніх губерніях.
А тим часом вже у листопаді тамбовські повстанці об’єднали всі свої сили під єдиним командуванням та створили Об’єднану партизанську армію Тамбовського краю, розробили свій устав, військову форму та знаки відмінності. Також було створено «Союз трудового селянства», який займався агітацією інших селян. Повстання досягло максимального розмаху до січня-лютого 1921 року, коли чисельність повстанців досягла 50 тисяч осіб, об’єднаних в дві армії (в складі 14 піхотних, 5 кавалерійських полків і 1 окремої бригади при 25 кулеметах і 5 гарматах). Повстанці розгромили 60 радгоспів, взяли під контроль практично всю Тамбовську губернію (в руках більшовиків залишилися лише міста), паралізували рух по Рязано-Уральській залізниці, і успішно відбивали спроби більшовицьких військ вторгнутися на територію повстання, завдаючи їм великих втрат. Такі дії селян змусили комуністичне керівництво замислитися про скасування політики “військового комунізму” та перехід до НЕПу. 12 лютого 1921 на підставі рішення Наркомату продовольства, на території Тамбовської губернії було зупинено виконання продовольчої розверстки, а в березні 1921 року X з’їзд РКП (б) прийняв рішення скасувати в країні продовольчу розкладку, замість якої вводили фіксований продовольчий податок. Це позбавило селян стимулу продовжити боротьбу, що зробило повстанців вразливими. 20 травня 1921 року Токмаковим, який очолював командування партизанів і СТС, і місцевим населенням на мітингу в селі Карай-Салтиков Кирсановского повіту була проголошена Тимчасова демократична республіка Тамбовського партизанського краю (з правами до скликання Установчих зборів). Головою республіки був висунутий один з найактивніших учасників опору селянин Шендяпін. Але бої з червоними продовжилися, губернія мала велику “хлібну” цінність, тому більшовики не збиралися залишати її у спокої. Проти повстанців застосовували артилерію, авіацію, бронетехніку та хімічну зброю – хлор марки Е56. Рішення про застосування газів для «викурювання» загонів повстанців з лісів було ухвалено 9 червня 1921 на засіданні комісії ВЦВК під головуванням В. А. Антонова-Овсієнка. При цьому застосовувалися снаряди з газом хлорпікрином сльозоточивої дії.
Документально зафіксовано три випадки їх застосування. Зокрема, в щоденнику бойових дій артдивізіону бригади Заволзького військового округу записано, що 13 липня 1921 року в бою було витрачено: гранат тридюймовим – 160, шрапнель – 69, гранат хімічних – 47. 3 серпня командир батареї Білгородських артилерійських курсів доносив начальнику артилерії 6 го бойового ділянки, що при обстрілі острова на озері кіпець випущено 65 шрапнелі, 49 гранат та 59 хімічних снарядів. За твердженнями деяких досліджень, що застосовувалися більшовиками в травні – червні 1921 року хімічні снаряди приводили до загибелі не тільки повстанців, але і цивільного населення. До літа 1921 року основні сили повстанців зазнали поразки. На початку липня керівництвом повстання було видано наказ, згідно з яким бойовим загонам пропонувалося розділитися на групи, сховатися в лісах і перейти до партизанських дій або розійтися по домівках. Повстання розпалося на ряд дрібних ізольованих осередків, і повстанці повернулися до партизанської тактики, активно використовувалася до серпня 1921 року. Окремі сутички на Тамбовщині тривали до літа 1922 року, поступово зійшовши нанівець.
На жаль, селянські загони були роз’єднаними, активно взаємодіяти вони почали тількі під кінець громадянської війни. Зелений рух був перш за все відповіддю, спробою налагодити своє життя в умовах агресії держави. Масові зелені виступи були потужною силою, але мали слабкий організаційний потенціал. Також повстанці були погано озброєні, часто невисточало гвинтівок та набоїв. Це призвело до того, що врешті-решт антирадянські селянські виступи були придушені більшовиками. Але це сталося не одразу, селяни оказували опір і повністю придушити Зелену армію вдалося лише у 1924 році, хоча окремі райони протрималися аж до кінця 20-х років.
Повстанський рух “зелених” був значною силою, яка могла протидіяти більшовикам, бунтівники змогли значно підірвати їх сили, а до того перемогти білий рух та іноземних інтервентів.