Чи є в Україні демократія?

На тлі передвиборчих перегонів в Україні багато лібералів, націоналістів та й просто звичайних людей почали розводити розмови, що в Україні нібито справжнісінька демократія. Що в сусідній Росії, що в Білорусі немає жодної інтриги, кандидати картонні, всі завчасно знають, хто виграє на чергових виборах. А в нас і 39 кандидатів, і залишається інтрига щодо того, хто переможе наприкінці. Відбуваються різні цікаві передвиборчі події, ті ж взаємні виклики на дебати. Звісно, за цим всім цікаво спостерігати, але питання залишається актуальним — є в Україні демократія чи ні?

Для початку потрібно визначитися з термінами. Під демократією ми будемо розуміти саме початковий сенс даного слова, а саме – владу народу. Тобто політична форма організації, при якій народ може впливати напряму на процес прийняття рішень. Вершиною “демократичного” волевиявлення в Україні є вибори Президента. По теорії, люди мають вибирати серед різних кандидатів, які потім будуть відстоювати інтереси своїх виборців. Що ж ми маємо на практиці?

По-перше, у функції президента не входить представляти волю народу. Народ не делегує йому свої повноваження для вирішення конкретної цілі. Президент сам собі голова, який може використовувати свої повноваження на свій розсуд, незалежно від побажань народу. Ми не маємо жодної можливості контролювати діяльність кандидата на його посаді. Реально ми не можемо навіть відкликати депутата або президента, якщо він починає діяти проти інтересів своїх виборців, більше того, функція президента обмежена. Хоча й більшість намагалися грати на соціальних і економічних проблемах, фактично президент не уособлює в свої руках усю владу, тому він не має повноваження розпоряджатися в багатьох сферах. А от обирати чиновників, які в них компетентні, ми вже не можемо. Більшість посад не є виборними.

Хоча юридично існує імпічмент, фактично втілити в життя його майже неможливо, так же як і не можливо відкликати депутатів з ради чи уряду. І як показує практика України, легше організувати Революцію, ніж імпічмент. Політики самі чудово розуміють, що ми не маємо жодної можливості контролювати їх після виборів, тому особливо не бояться кидати популістичні обіцянки на вітер. Депутат – це не представник волі народу, а справжнісінький менеджер, який приймає всі рішення за народ. Якщо вже 28 років у нас на виборах немає жодного “нормального” кандидата, то напевно час задуматися над тим, що ця політична система працює несправно, а не пробувати вічно шукати серед кандидатів менше зло.

По-друге, насправді, ми не можемо впливати на те, хто з кандидатів переможе. Голос окремої людини нічого не вартий, більшу вагу мають гроші та адміністративний ресурс, за які можна просувати якісну передвиборчу агітацію, або просто скуповувати голоси десятками. В нашій реальності виграє той кандидат, який має більше ресурсів для передвиборчих перегонів, кандидат без ресурсів не має жодних шансів і може залишитися навіть не поміченим. А дати цю необхідну фінансову підтримку кандидату мають змогу лише фінансові еліти. Саме їхня позиція вирішує хто переможе, а голос пересічної людини, в порівнянні з їхніми фінансами, нічого не вартий.

У підсумку ми отримуємо вибори, де вирішальне право голосу маємо не ми, а фінансові еліти. Саме вони можуть реально впливати на перебіг виборів, а головне – вони мають більше впливу на самих кандидатів, які в майбутньому будуть відстоювати саме їхні інтереси. Вся та цікава конкуренція на наших виборах забезпечується не демократичними процесами, а конкуренцією різних олігархічних кланів. Вони воюють між собою, щоб посадити свого представника на трон. Єдина відмінність між українською “демократією” і російською в тому, що там один олігархічний клан переміг своїх конкурентів і міцно закріпив свої позиції, а в нас ці клани поки лише ведуть війну за місце під сонцем. В будь-якому випадку, народ не має можливості якось впливати на процес прийняття рішень і є лише заручником політичних інтриг чиновників.

Хто б не переміг на цих виборах, ми вже можемо сказати, що народ, як завжди, буде переможеною стороною.