Інтерв’ю: анархізм в Індонезії та партизанська боротьба в Західному Папуа

Переклад інтерв’ю з анархістами Індонезії, з його ви зможете дізнатися історію місцевого анархізму, про участь анархістів у боротьбі проти захоплення земель і мегапроектів, та у партизанській боротьбі проти індонезійського колоніалізму в Західному Папуа, також про Першотравневе повстання 2018 року і його наслідки в Джок’якарті.

Як антикомуністична чистка 1965-го року вплинула на лівих?

Коротко, антикомуністична чистка 1965-го року створила стримуючий ефект для діяльності лівих сил і антикапіталістичної боротьби. Комуністична партія Індонезії колись була однією з найбільших в Південно-Східній Азії і, можливо, в країнах півдня, але масові вбивства комуністів та тих, кого підозрювали у зв’язках з комуністами, співчуваючих і людей з китайської меншини в Індонезії швидко покінчили з будь-якою лівою боротьбою приблизно на тридцять три роки. В роки Сухарто [диктатора — прим. перекладача] Індонезія зіткнулася з жорстокими репресіями, хоча навіть в той час існували активні групи. Підручники піддавалися цензурі, книги заборонялися, підозрюваних у співчутті комуністам як і раніше відвозили на допити, а явна корупція і кумівство на всіх рівнях влади сприяли подальшому посиленню нерівності в доходах і крадіжці у людей.

Цей момент в історії Індонезії, поряд з комуністичною революцією 1926-го року, яка провалилася, показав межі того, що марксизм-ленінізм міг досягти в Індонезії. Це призвело до того, що ліві стали схильними вести боротьбу з капіталізмом із позиції анархістів, а не соціалістів або комуністів. Це може пояснити видатну роль анархістів різних мастей в сучасній Індонезії (анархо-комуністів, синдикалістів, індивідуалістів і т.д.).

Коли в Індонезії почалося відродження анархізму і які фактори призвели до відродження антикапіталістичної організації?

Більшість скаже, що анархісти і анархізм вийшли на перший план в Індонезії в 1998 році, але, на мою думку, не виключено, що це могло початися раніше з панк- і метал-сцен в 80–х і початку 90–х років. З огляду на вищесказане, повалення Сухарто в 1998 році було ключовим моментом, коли представники старшого покоління вийшли на вулиці і воювали з військовими, поліцією і урядом (як з триголовим пекельним псом). Розширення доступу до інформації за межами «підчищених» каналів — будь то нелегальні книги, куплені під столом в пасарах (місцеві ринки) або зіни, створені місцевими активістами/музикантами або в Інтернеті — зіграло роль у відродженні антикапіталістичного руху. Звичайно, в Індонезії, що є одним з тих місць, на які безпосередньо впливає жадібність капіталізму та його наслідки — зміна клімату і глобалізація — на початку спостерігалося багато масових актів проти багатонаціональних компаній з видобутку ресурсів, таких як Freeport-McMoRan і компаній з виробництва пальмової олії в ранні 2000-і роки. Більшість з цих перших протестуючих та угруповань, ймовірно, не назвали б себе зеленими анархістами або екоанархістами, але було багато перетинів [на рівні ідеології — прим. перекладача] і проявів солідарності з іншими екогрупами по всьому світу. Ця боротьба триває і сьогодні.

Як приватизація і захоплення земель впливають на бідних жителів різних міст Індонезії і як анархісти організовують боротьбу проти джентрифікації?

У містах по всій Індонезії місцевий уряд зазвичай захоплює землі жителів, посилаючись на щось схоже на закон про відчуження приватної власності. Зазвичай це обґрунтовують намірами розвивати інфраструктуру (платні дороги, метро і т.д.) або житлові райони. Реальних громадських просторів в Індонезійських містах дуже мало, а ті, які є, в основному є приватними громадськими просторами (Privately Owned Public Spaces — POPS). Таким чином, жителів все частіше і частіше витісняють з їхніх власних районів, або їх райони повністю зносять бульдозерами, щоб звільнити місце для нового торговельного центру/квартирного комплексу.

У кожному місті анархісти були в авангарді боротьби проти захоплення земель і приватизації. В Бандунзі активісти докладали зусиль, щоб не дозволити працювати машинам [які зносять житлові райони — прим. перекладача], а спільнота збирала кошти для підтримки переміщених жителів. Нижче описано випадок з новим міжнародним аеропортом в Джок’якарті. Але подробиці в інших містах, таких як Сурабая або Медан, мені невідомі, тому найкраще запитати тих, хто безпосередньо бере участь у боротьбі там.

Чи можеш ти розповісти про колоніальні відносини Індонезії з Західним Папуа і про роль Сполучених Штатів і організації Об’єднаних Націй в них?

Індонезія ґрунтує свої претензії на західну частину Папуа на національному міфі про Королівство Маджапахіт. Хоча історія достовірна, в тому сенсі, що королівство Маджапахіт дійсно колись контролювало землі, з яких складається сучасна Індонезія, [такі територіальні претензії — прим. перекладача] насправді є не більше ніж іредентистською фантазією, схожою на грецьку Велику ідею, Велику Сербію або Велику Вірменію.

Західне Папуа було найсхіднішою частиною Нідерландської Індії і одним з небагатьох місць, які залишалися під контролем Нідерландів після Другої світової війни. Коли Сукарно [перший президент Індонезії — прим. перекладача] підтримував вторгнення в голландську Нову Гвінею, його мотиви нібито були мотивами деколонізації, але насправді те, що трапилося з Західним Папуа починаючи з 1963 року, було ні чим іншим, як колонізацією або імперіалізмом.

У 1961 році була проголошена незалежна Республіка Західного Папуа і піднятий прапор Ранкової зірки. У 1962 році голландське правління припинилося, але до травня наступного року його місце зайняла Індонезія. Це сталося завдяки ратифікованій ООН Нью-Йоркській угоді, яка передавала Індонезії владу у всьому. З 1963 по 1969 рік Західне Папуа перебувало у тимчасовому виконавчому органі ООН, а в 1969 році відбувся довгоочікуваний референдум. Відомий як «Акт про свободу вибору», референдум виявив переважну підтримку приєднання Західного Папуа до Індонезії з боку так званих старійшин громади. Тоді навіть спостерігачі відзначали, що люди були змушені голосувати за приєднання.

Також не будемо забувати про роль Сполучених Штатів, яка найбільш очевидна в сумнозвісній гірничодобувній компанії Freeport-McMoRan. Ця американська гірничодобувна компанія володіє рудником Грасберг в Західному Папуа, недалеко від гори Джаявіджая. Шахта працює з 1967 року, з того часу як Сухарто фактично підписав права на розробку корисних копалин в Папуа до тих пір, поки він і його сім’я володіють ним. Це найбільший золотий рудник і другий за величиною мідний рудник у світі. Вплив його роботи на навколишнє середовище є астрономічним, і супутникові фотографії пустельних полів, забруднених червоних і чорних річок повинні шокувати будь-кого.

Так само, як у Старому Заході або Бельгійському Конго, в Західному Папуа поширені корпоративні міста, і найбільший з них, Тембагапура, знаходиться біля підніжжя шахти Грасберг. Робітники повсякденно працюють понаднормово, живуть в тісних кварталах, а деяким платять акціями компанії. Це, звичайно, не враховуючи той факт, що цілі села виганяють зі своїх будинків, все більше забруднюється грунт і вмирає врожай, а місцевим жителям стає все важче добувати чисту підземну воду.
Останні роки показали незначне поліпшення умов для папуасів, в той час як власники капіталу в Індонезії та Сполучених Штатах ломляться від прибутку.

Яка партизанська боротьба велася в Західному Папуа?

Після Акту вільного вибору і, можливо, раніше папуаси робили зусилля як всередині регіону, так і за його межами, щоб позбутися тиранії Джакарти [столиці Індонезії — прим. перекладача]. Вони відомі як «Рух за вільне Папуа» (Organisasi Papua Merdeka); більш доречно сказати, що це загальний термін для різних груп і рухів з різними цілями. Організаторські акції Папуа-Мердека включають в себе все: від протестів солідарності за кордоном і місцевих мирних акцій до відвертого саботажу і партизанської війни. Різноманітність тактики – це про них. Буквально минулого тижня, 27 червня, під час регіональних виборів в Індонезії, бойовики відкрили вогонь по виборчій дільниці в Папуа. На початку цього року були розстріляні машини Фріпорта. Звичайно, держава і безліч її апаратів переслідують ці рухи. У нещодавній доповіді організації «Amnesty International» говориться, що число позасудових страт, скоєних поліцією і військовими за останні десять років, досягло 95.

Активістів регулярно саджають у в’язницю і позбавляють права відвідування або справедливого судового розгляду. Будь-яка офіційна скарга на жорстокість поліції чи перевищення військових повноважень або відразу відхиляється, або замовчується і забувається системою правосуддя.

Групи продовжують діяти в горах і джунглях Папуа, незалежно від того, чи пов’язані вони з OPM або іншими рухами за незалежність. Ще одна складність, з якою стикаються папуаси — це суворий контроль Індонезії за тим, кому дозволено їхати в Папуа і з якою метою.

Журналісти часто отримують ретельно підібрані маршрути по «Потьомкінських селах», щоб вони могли писати пишні п’єси, або їм прямо відмовляють у подорожі. Іноземні журналісти також піддаються особливому контролю. Таким чином, отримати новини дуже важко, і навіть онлайн-акаунти, які присвячені [висвітленню правди — прим. перекладача], дуже повільно оновлюються в останні місяці. Однак, боротьба на місцях все ще триває, і не схоже, що папуаси здадуться цим покидькам найближчим часом.

Який контекст антифеодалістського маршу, який пройшов 1 травня в Джок’якарті? Чому люди йшли проти феодалізму і як феодальна ситуація співвідноситься з боротьбою проти нового міжнародного аеропорту в Джок’якарті?

Хоча Індонезія здебільшого є представницькою демократією, монархії все ще існують по всьому архіпелагу, головним з яких є Султанат Джок’якарта. Завдяки угоді між Султанатом та індонезійськими революціонерами під час боротьби за незалежність, султану було дозволено зберегти свої тимчасові повноваження на своїй території, еквівалентній губернаторству в інших провінціях. Таким чином, старі системи влади залишаються недоторканими.

Оскільки феодалізм — це термін, більш-менш визначений відношенням людини (або його відсутністю) до землі, він є корисним способом поглянути на ієрархію в контексті Джок’якарти. Султан Джок’якарти, Хаменгкубувоно X, володіє всіма землями в особливому адміністративному районі Джок’якарти, і всі податки і збори йдуть королівській родині. У феодальному сенсі, кожен просто орендує землю в обмін на свою робочу силу. Таким чином, навіть якщо хтось живе в певному районі, Султан і уряд мають право виселити будь-кого з його володінь.

Саме так йде справа з новим проєктом аеропорту Джок’якарти: жителі були насильно виселені зі своїх домівок, щоб звільнити місце для будівництва. Кампонги або нетрі зазвичай розглядаються урядом і власниками капіталу як щось одноразове, тому в Джок’якарті та за її межами найбільш вразливе населення примусово виселяють і переселяють. Зусилля по боротьбі з державою та капіталістами включають в себе пряму дію з метою перешкодити роботі будівельних машин і саботаж. Акції солідарності за межами Джок’якарти включали збір коштів і протести проти PT Angkasa Pura — компанії, що стоїть за будівництвом аеропорту.

Що відбувалося під час першотравневого повстання і яке становище ув’язнених-анархістів у Джок’якарті?

У перший день травня 2018 року анархісти в Джок’якарті вийшли на вулиці, щоб висловити протест султанату і проєкту будівництва аеропорту Джок’якарти. На марші проти феодалізму лунали заклики: «убийте Султана!» і «поліція повинна бути знищена». Були заарештовані 69 учасників Першотравня, і з них 11 осіб були визнані поліцією підозрюваними. З цих 11 осіб 6 товаришів були переведені у в’язницю Чебонган, а 5 товаришів були затримані в регіональному поліцейському відділку Джокьякарти. Після декількох місяців ув’язнення всі ув’язнені-анархісти були звільнені.

Один випадок, зокрема, стосувався анархіста Брейна Валентино (Ucil), якого побили і катували під час допиту без доступу до юридичної допомоги. Потім його госпіталізували. Він був останнім ув’язненим-анархістом, якого звільнили 7 грудня.

Є якісь остаточні думки з приводу анархії в Індонезії?

Я не хочу, щоб мої слова тут сприймалися як істина або мали на увазі, що я говорю від імені когось іншого, крім себе самого. Анархісти в Індонезії пройшли довгий шлях з 1998 року і дотепер кожен день борються на вулицях. Вітайте АЧХ-Індонезія та анархістів усіх мастей у кожному місті, що стоять за боротьбою проти капіталістичної машини смерті, що веде нас прямо до Армагеддону.

1 Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + ten =